Все за даром в житті. Але це лише коли чуєш, що все, що маєш – дарується. По дару! Бо без міри дає Бог благодать. І так, щоби ніхто не хвалився. По дару живеш. По дару їси, смієшся, служиш.
Жити по дару вдається тоді, коли чуєш, що поруч Він сів за кермо. Увімкнув запалення і включив першу. І ми з Ним поїхали. І чуєш, що ти їдеш. Але за кермом Він. Він дає, а ти просто береш. І стискаєш плечима, чому Він це тобі дає. І то так багато. І то кожен день. А ти лише відкриваєш пригорщі, а Він, як старезний дідусь Ох з казки, сипле і сипле тобі. А найбільше дає те, що не купити ні за які гроші. І таке, що не ґарантує жодний диплом, наукові ступені і реґалії. І думаєш який же я оДАРований. Павло знав це добре. І дарами не хвалився, а лише немочами своїми. Бо у них – сила Христова. Де дар, там хрест. Хрест не нести треба, а пригортати.
Дар робить життя плідним. Дар неможливо передати комусь. Запакувати в пакет і відправити новою поштою. То щось, як старе дерево з плодами. Плоди можеш давати всім кому завгодно, а дерево – ніяк! О, яке щастя ділитися даром віри! Ділилися ним з іншими. Але не по-сектанськи, а в свободі. І то так, щоб розкрити крила і летіти. Туди, де веде і куди велено. І то тоді, коли дарується. Все в житті дарується. Люди на шляху даруються. Вони наче грибочки по дощі виникають ні з того, ні з цього. Нізвідки. От їдеш в маршрутці. І раптом – на тобі! Людина щось питає. І чуєш, що ось він, дарунок. І чуєш, як Він враз дає сказати. І розумієш, що сам би так не втрафив, скільки б не готувався. Дехто вважає, що дар Божий можна “викликати”, вимолити. Не так. Це щось, як з картоплею весною. Сапай, не сапай, сади, не сади, а як дощ не впаде і сонце не зігріє – то все дарма! Як даром будеш ділитися, то отримаєш ще. Скупий ніц не отримує, бо скупий. Він вічно хоче, але не має. Буває людині чогось хочеться. Розум немов вимагає. Але ще не час. Треба чекати! Скільки? Скільки треба.
Прихід у наше життя того, що даруються – поза нашими розрахунками, планами, численнями. Ми маємо просто жити і забути про дари. Просто вдивлятися в Нього. Безмежно красивого і легкого. А ще ніжного. З посмішкою, що грає і гріє, обіймає. Ти вдивляєшся в Жениха душі, що гряде опівночі. З ним хочеться бути. Весь час. З Ним найкраще. Ось він наливає чаші і засвітлює світильники. І вже не важливо де ти і коли. Ти просто відчуваєш, що стаєш посудом, у який Він бажає налити свого добірного єлею, рівно стільки, скільки зможе змістити. Так, щоби трохи переливалося. На інших. А потім, над світанок, коли трапезу звершено, Він відходить. І усміхаючись на прощання, обіцяє, що прийде знову. Прийде до тебе ще не раз!
Єромонах, отець, студит, духівник Українського Католицького Університету Лука МИХАЙЛОВИЧ
